"Ми змінювали одяг у Дерюгіних": Анна Різатдінова розповідає про своє життя в 18 років, зарплату в 6 тисяч гривень та наслідування Безсонової.
Анна почала займатися художньою гімнастикою у п'ятирічному віці в Сімферополі. Уже в 15 її запросили до національної збірної України, тож дівчина переїхала до Києва. У 2012 році Анна виступила на Олімпійських іграх у Лондоні, а наступного року здобула золото чемпіонату світу у вправі з обручем.
На Олімпійських іграх 2016 року в Ріо-де-Жанейро вона приїхала з ясним наміром – здобути медаль. І їй це вдалося: Різатдінова виграла бронзу, реалізувавши свою життєву мрію. Після цього великого досягнення на Іграх Анна вирішила завершити свою професійну кар'єру.
Нині Анна Різатдінова активно реалізує себе у світі спорту, заснувавши школу художньої гімнастики, в якій навчає молоде покоління українських гімнасток.
-- У неділю ви проводите час із сином. Як загалом виглядає ваш робочий тиждень?
Дуже все просто. Коли я навчалася в школі, мій ранок починався о 7:00, коли я везла сина Рому на його заняття. Після цього у мене залишалося трохи часу для себе: я могла сходити за продуктами, провести інтерв'ю, попрацювати над різними проєктами або взяти участь у зйомках — завжди було чим зайнятися. З 16:00 до 20:00 у нас проходили тренування в академії. Додому я поверталася приблизно о 20:30, ми вечеряли з сином, трохи спілкувалися — і лягали спати. Цей ритм триває шість днів на тиждень, а неділя — єдиний день відпочинку.
-- У лютому ви вийшли на подіум як модель. Чи плануєте надалі розвиватися в цьому напрямку?
Я завжди відчувала сильну пристрасть до всього, що стосується медіа, телебачення та фотографії. Участь у проєкті "Танці з зірками" стала для мене неймовірним досвідом, який приніс мені величезне задоволення. Мабуть, у мені є внутрішня потреба бути в центрі уваги. Інші можуть панікувати перед камерами, а я навпаки – отримую енергію від цього. Дефіле – це зовсім інша реальність, так само як і спорт. Якщо моделі запропонують перейти у професійний спорт, їм буде важко адаптуватись. І для мене, як для ексспортсменки, модельний бізнес теж має свої виклики. Це захопливо, але я усвідомлюю, що для успіху в цій сфері також потрібно працювати з юності. Мене вабить саме медійна складова, популярність. Не можна забувати, що після завершення спортивної кар'єри залишатися на висоті дуже непросто. Спорт у нашій країні не завжди користується популярністю. Якщо ти не футболіст, боксер чи тенісист, твоя аудиторія може бути обмеженою. Глядачі слідкують за Олімпіадою, але хто ще звертає увагу на гімнастику? А якщо люди не розуміють специфіку виду спорту, вони взагалі не цікавляться ним. Тому, щоб залишатися цікавим та впізнаваним після завершення виступів, потрібно докладати багато зусиль. Я нічого не роблю навмисно, просто для мене важливо, щоб про спортсменів не забували.
-- А от розкажіть, як вам дався цей перехід від спорту до медійності?
Це був нелегкий період. Найперше, мені довелося справитися з усвідомленням реальності. Коли я закінчила свою кар'єру, мені здавалося, що я – зірка. Здавалося, що моя популярність у художній гімнастиці настільки велика, що вся країна знає про мене. У голові крутилася думка: всі бачили мою виступ на Олімпіаді в Ріо, всі мене пам'ятають. Я була впевнена, що зараз на мене посипляться контракти, адже у мене є статус. Мій батько завжди підкреслював, що головне – це статус, тобто медаль. Якщо ти призер Олімпійських ігор чи чемпіон світу, твоє ім'я працює на тебе. Але реальність виявилася зовсім іншою. Я запитувала: чому ви не обираєте спортсменів для рекламних кампаній? Мені відповідали: "Ви не зацікавлені". Це було дуже принизливо. Артисти, телеведучі, коміки – вони цікаві, а спортсмени – "хто ви такі?". Чому так? В інших країнах спортсмени є обличчям нації, а у нас? Хіба ми не можемо бути популярними? Прийняти, що мені потрібно почати все з нуля, було важко. Коли у моєму житті з'явилися "Танці з зірками", мені прямо казали: співаки і актори – це цікаві персонажі, а ти – максимум на два-три ефіри. Але все вийшло зовсім інакше. Як і в гімнастиці, коли переді мною відкриваються можливості, я їх використовую. Я ніколи не думала, що популярність прийде сама по собі. Я знала: "Танці" – це мій шанс, і потрібно з ним працювати. Треба бути цікавим. Тепер я часто кажу молодим спортсменам: розвивайте свій особистий бренд. Адже спорт може закінчитися, і тоді інтерес до вас зникне. Ніхто не буде слідкувати за вашими досягненнями, і ви не будете знати, що робити далі. Я пишаюся своїм шляхом. Мені ніхто не допомагав, за мною не стояли команди піарщиків чи менеджерів. Так, я пробувала співпрацювати з агентствами, у мене був різний досвід. Але сьогодні я досягла того, що мені вже не потрібен ні піар, ні менеджер. Моє ім'я працює на мене.
-- Після завершення кар'єри ви відкрили академію гімнастики. Як виникла ця ідея?
Не одразу. Спортсмени мають різні шляхи завершення своїх кар'єр. Дехто не встиг реалізувати свої плани, інші не досягли Олімпіади, а хтось просто закохався. А я, навпаки, відчула "переповненість". Я віддала стільки сил і енергії гімнастиці, що просто не могла навіть думати про спорт.
Стати тренеркою? І навіть не уявляла собі цього. Це вимагає повної самовіддачі. Тренер, як і спортсмен, живе заради інших. Я не прагнула знову опинитися в залі. Мені 31 рік, а я ще не встигла насолодитися життям. Спорт залишився на задньому плані, адже я мріяла про кар'єру телеведучої. Проте з'явився період, коли я почала відчувати тривогу через відсутність роботи. Не було нічого, що можна було б вказати в резюме або на квитках, і це мене непокоїло. Адже медаль — це не професія. Я почала шукати себе. Салон краси? Це занадто банально. Що ж я вмію найкраще? Звісно, гімнастика. Тож вирішила відкрити свою школу. Розпочала з малого — знайшла невеличкий зал за містом і набрала групу з шести-семи дівчат. Працювала з ними, проводила заняття, танцювала і намагалася зрозуміти, чи цікаво це мені.
З часом зрозуміла, що настав момент взятися за серйозні справи. Наступним кроком стало створення залу, а для художньої гімнастики необхідна стеля висотою 9-10 метрів. На жаль, таких приміщень майже не існує. Далі почався пошук тренерського складу. А потім -- війна. Зал, який не має бомбосховища, став додатковою перешкодою. Я стикнулася з безліччю труднощів. Академія стала для мене як дитина: я постійно на зв'язку і вирішую різноманітні питання. Навіть з сином Ромою у мене менше справ, ніж з академією, адже це живий організм, який потребує уваги. 200 дітей і я несу відповідальність за все. Щодня виникають нові виклики: від питань оренди до укриттів, від тренерів до інвентарю. Я не проходила курсів з бізнесу і не навчалася менеджменту. Усе, що я знала, це як виступати зі стрічкою. Але це стало для мене справжнім викликом, який я вирішила прийняти. Сьогодні я горджуся тим, чого досягла, і своєю командою. Проблеми виникають щодня, але я отримую справжній задоволення від роботи, коли не потрібно себе примушувати йти на роботу. Навпаки, я прагну бути там. Я можу дозволити собі не відвідувати академію, але водночас розумію, що з радістю можу проводити там кожен день.
Розкажіть, будь ласка, чи було складно залучати дітей до академії на початковому етапі? Яка ситуація з популярністю художньої гімнастики серед дітей сьогодні, і якою вона була в минулому?
Серед дітей це дуже популярний вид спорту. Особливо в Києві, та й загалом в Україні. Ви не уявляєте, яка конкуренція -- просто шалена. У кожному районі -- по п'ять-шість шкіл саме художньої гімнастики. Проблем із залученням дітей не було зовсім. Щойно ми відкрилися, одразу було дуже багато дітей, справді багато. Але все змінилося, коли почалася війна. Усі роз'їхалися за кордон. Ми припинили тренування на пів року: тренери поїхали, діти поїхали, а що робити з орендою -- незрозуміло. Це був жах. Потім ми почали з нуля: набрали нову команду, нових дітей. Почали все з початку. 2023-й рік був дуже важким. Було мало дітей, усі боялися. Ми постійно працювали в мінус. Наш зал був маленький, бо великий ми тоді ще не "потягнули". Але зараз вже можна сказати -- все значно краще. У нас в одному залі понад сто дітей. Є ще філії -- невеликі, десь по десять дітей, але вони є, і діти приходять.
Яка була ваша уява про академію, коли ви її засновували? Яким ви бачили її через п'ять років?
Звісно, я можу поділитися своєю мрією. Я щиро вірю, що вона стане реальністю. У своїй уяві, в "мапі життя", я бачу, як має виглядати моя мета. Олімпійський призер, людина, яка внесла значний вклад у розвиток спорту в своїй країні, повинна мати власний зал. Це дозволило б уникнути постійних проблем з орендою і неприємностей, коли тебе просять звільнити приміщення, а ти дізнаєшся, що за твоєю спиною хтось проводить тендер, і ти втрачаєш доступ до своїх тренувальних годин. Ти приходиш, а тобі повідомляють, що зал більше не твій. А ти просто хочеш працювати. Мені потрібно місце, де я можу займатися своїми справами, не переживаючи про те, хто забере зал наступного дня або скільки виросте орендна плата. Я прагну працювати з дітьми – це те, що я люблю найбільше. Ця мрія стала для мене дуже важливою, адже зараз я витрачаю багато часу на вирішення організаційних питань. Я хочу мати свій простір, де талановиті діти зможуть тренуватися двічі на день і отримувати максимально ефективне навантаження. Я мрію про спортивний інтернат на базі цього залу, куди діти могли б приїздити навіть без фінансової підтримки, адже буває, що їхні батьки не можуть виїхати, наприклад, з Криму. Я хочу створити умови, щоб приймати таких дітей, забезпечувати їх всім необхідним – проживанням та тренуваннями. І, можливо, колись ці діти зможуть досягти успіху для України. Ось така моя мрія. Саме так, на мою думку, і повинно бути.
Поділіться, будь ласка, інформацією про сучасні умови вашої академії. Як вони змінюються в порівнянні з тим, що ви мали під час свого навчання в дитинстві?
Дуже відрізняються. У нас, вибачте, ще санвузли були, здається, з часів Радянського Союзу. Коли я потрапила до зали в Сімферополі, то там були дуже хороші умови -- найкращий зал у місті. Стеля -- десь 12 метрів, не менше. А от коли я переїхала до Києва, в збірну, ми тренувалися в Жовтневому палаці, і він вже тоді був у дуже поганому стані: стіни буквально "їхали", було небезпечно займатися. Зал взагалі не відповідав гімнастичним параметрам. Наприклад, килим має бути 13 на 13, а в нас там вміщувався тільки 10 на 11. Стеля -- дуже низька. Але навіть у таких умовах Альбіна Миколаївна й Ірина Іванівна Дерюгіни приносили результат, уявіть. Роздягальні -- все залишалося ще з радянських часів. Тому, відкриваючи свою академію, я хотіла зробити краще. На жаль, поки що свого залу немає, але я прагну більшого й сучаснішого. Наразі стеля у нас нормальна, зал -- у центрі міста, і це величезний плюс. Роздягальні, санвузли -- все нове. Взимку в нас тепло. А я, наприклад, тренувалася в умовах, коли руки були крижані, бо опалення не працювало. Ми підкидали булави з замерзлими пальцями -- це було дуже важко. Зараз діти займаються в комфортній температурі, і це велика різниця.
-- Ви пішли на своє перше тренування у чотири роки, почали займатися гімнастикою у п'ять. У вас був варіант обрати інший вид спорту?
У Сімферополі в той період були розвинені бальні танці, художня гімнастика та теніс. Ми навіть спробували пограти в теніс. Однак моя мама працювала тренером з гімнастики, тому було зручно: вона могла забирати мене після тренувань, і ми поверталися додому разом. Школа знаходилася прямо навпроти – все було дуже компактно і зручно. У чотири роки мені це не дуже подобалося, але вже в п'ять я захотіла займатися самостійно. Ніхто мене не примушував. Це не та ситуація, коли мама – тренер, і всі одразу думають: "А, зрозуміло, чому ти в гімнастиці". Ні. Моя мама ніколи не намагалася реалізувати свої амбіції через мене. Навпаки, вона довгий час не вірила в мене, оскільки, як професіонал, об'єктивно розуміла: для цього виду спорту потрібно бути "моделлю" з відповідними даними. А мені не вистачало чогось тут і там. Але ніхто не тиснув на мене; просто помічали, що мені подобається танцювати і рухатися.
Ви згадували, що вам не передбачали видатного майбутнього. Чи є якась фраза, що залишилася у вашій пам'яті, яка, можливо, вразила вас у той момент?
Тоді багато чого викликало в мене образу. Наприклад, постійно повторювали: "Жодних індивідуальних програм — лише групові тренування". Для мене це звучало, як поразка, адже я завжди прагнула бути в центрі уваги, брати участь у змаганнях особисто. Вони стверджували, що для індивідуальної програми потрібно бути красивою, виразною та емоційною. І це означало, що я нібито не відповідаю цим критеріям. А дитяча психіка сприймає все дуже буквально. Тоді я думала: "Боже, я неукладна, неприваблива, нікому не потрібна". Не те щоб тренери не хотіли мене бачити — просто вони не бачили у мені потенціалу. І казали: "Ну куди?" — і на цьому все закінчувалося.
Які виклики траплялися на вашому шляху під час кар'єри в гімнастиці?
Їх було дуже багато. Мені здається, я досягла результату саме через них. Якби шлях був легкий, можливо, я б і не працювала так наполегливо й не доводила кожного дня всім -- і собі, і оточенню -- що здатна. Спочатку потрібно було доводити в збірній, потім -- у світі. Я виступала без помилок, показувала стабільність, але займала 24-те місце у світовому рейтингу. Я підходила до суддів і питала: чому? Поясніть. Я ж усе зробила технічно правильно. Вони відповідали: "Так, технічно все добре. Але... ти не подобаєшся. Ти не яскрава, не емоційна, не виразна. Немає тієї "фішки"". А яка саме фішка -- пояснити не могли. І от так я "стукалася" у двері вісім років. І тільки у 2013-му вони справді відчинилися.
Чи згадуєте, про що ви записували у своєму щоденнику?
Звісно! Ось варіант тексту з унікальним викладом: "О, Боже, прошу, надай мені довші ноги, щоб я могла виступити в індивідуальному змаганні". Або ж: "Аня, не опускай руки, в тебе все вийде. Сьогодні ти зайняла таке-то місце, але я переконана, що ти досягнеш першого, адже ти не шкодуєш сил на тренування". Це були слова підтримки, адресовані самій собі.
Чи було щось кумедне в їхніх писаннях?
На жаль, веселі моменти були вкрай рідкісними. Мій щоденник став скоріше простором для роздумів, адже часто виникали труднощі. Я записувала свої думки, щоб не втрачати віру в себе, щоб підтримати власну мотивацію. Коли оточення не просто сумнівається у твоїх силах, а й не вірить у тебе, важливо знайти опору всередині себе. Це не розповідь про те, як я була недооцінена, ні. У нашій команді були дівчата, які мали більше талантів і здібностей. Навіть тепер, якби я була тренером, можливо, теж сумнівалася б у своєму потенціалі стати чемпіонкою на фоні інших. Але Альбіна Миколаївна Дерюгіна стала тією людиною, яка змінила все. Без неї я б не стала гімнасткою Різатдіновою. Ніхто, навіть моя мама, не вірив у мене. Це не тому, що мама не любила мене, вона мене дуже любила, просто не бачила у мені перспективи. Але Альбіна Миколаївна побачила щось більше. Вона завжди говорила мамі: "Оксано, все буде гаразд. Якщо не в індивідуальних змаганнях — то в групових". А потім додавала: "Хай буде успіх в обох". Коли інші відпочивали, я залишалася і тренувалася з груповими вправами, працюючи без зупинки. Це і стало моїм рятівним кругом. Можливо, якби мене відразу почали хвалити, я б не досягла того, чого досягла. Я виробила в собі такий характер, що йшла вперед, немов танк — зупинити мене було неможливо.
Чи все ще маєте той щоденник? Чи іноді заглядаєте в нього?
Так, у мене є такий щоденник. Я записувала дати, роки, фіксувала всі важливі моменти. Навіть після завершення кар'єри іноді дописувала туди свої думки, коли потрібно було провести внутрішню розмову. Зараз я не веду його, але зберігаю, адже це дуже особистий запис. Не хотіла б, щоб хтось його знайшов або прочитав. Але він завжди залишається зі мною.
-- На чемпіонаті України серед юніорів ви здобули свою першу медаль -- бронзу. Наскільки особливою вона була для вас?
Коли ти ще юніор, мрієш потрапити в збірну. Я тоді ще не була в команді, просто приїжджала на збори в Київ. Здається, що якщо здобудеш медаль, то вся кар'єра складеться вдало. Але насправді дуже часто буває, що юніори виграють Європу чи світ, а потім серед сеньйорів -- усе, більше нікуди не доходять.
У фіналах особистої першості я тоді не отримала медалей. У стрічці була десь п'ятою, в обручі -- також п'ятою чи четвертою. Це було дуже боляче, для мене це був кінець світу. Здавалося, що я підвела країну, підвела всіх.
Проте в командному турнірі нам вдалося завоювати бронзову медаль, і всі були безмежно щасливі. Однак для мене цього було недостатньо. Я відчувала, що без особистої нагороди це не той досягнення, про яке я мріяла. Після цього я дуже прагнула потрапити на чемпіонат світу в Японії, але, на жаль, мене не обрали. Я вже почала думати, що це кінець моїх можливостей. Але юніорський етап — це лише початок, а не фінал мого шляху.
Чи все ще тримаєте ту нагороду?
Ні, я ніколи не виділяла її окремо. У мене є особлива колекція нагород, які займають особливе місце в моєму серці. Це медаль з Ріо та золота з чемпіонату світу. Всі інші нагороди просто висять, складаючи загальну картину.
-- Пам'ятаєте, коли вперше заробили гроші завдяки гімнастиці? Можливо, це були призові або перша зарплата?
На той час призові дійсно були досить привабливими. Зарплата була невисокою, особливо якщо порівняти з сучасними стандартами. Проте виграші надихали та додавали мотивації. Після Універсіади, де я здобула безліч медалей, і Всесвітніх ігор, де отримала золоту нагороду, я змогла придбати свою першу квартиру в Києві. Це була не новобудова, а стара оселя, але вона була моєю власністю. Раніше я мешкала в спортивному інтернаті на Лісовій, а тепер у мене з'явилося власне житло. Мені було всього 18 років, і це було неймовірно!
Яка була ваша заробітна плата в той час?
Десь шість тисяч гривень. Приблизно так.
Чи траплялося вам мати бажання придбати щось унікальне для себе, але досі не здійснили цю покупку?
Я мрію про власний будинок, де зможу створити окрему кімнату для зберігання всіх своїх медалей, кубків і нагород. У мене є безліч пам'ятних речей: плакати від шанувальників з різних куточків світу, зокрема з Іспанії та Бразилії, а також подарунки від дітей. Зараз ці скарби не мають свого місця, але я сподіваюся оформити кімнату пам'яті, щоб згодом мати можливість показати її своїм дітям та онукам. Це повинен бути особливий простір, наповнений спогадами та емоціями.
-- А в дитинстві у вас був спортивний кумир? На кого рівнялися?
Отже, це Анна Безсонова. На моєму шафі завжди були її плакати – ми навіть придбали нову, щоб мати можливість їх повісити. Я дивилася на Аню як на приклад неймовірної відданості своїй справі. Вона стала моїм кумиром.
Чи згадуєте ви про ту першу зустріч?
Так. Аня вже знала про мене -- моя мама часто приїжджала до збірної України допомагати з груповими вправами, і вони були знайомі. Мама знала, як сильно я нею захоплююсь, тому часто привозила мені автограф або побажання від Ані. А коли ми зустрілися особисто, я відчувала страх. Дивилася на неї, як на королеву. Це було в Жовтневому палаці. Я щаслива, що застала її останній рік після Олімпіади, коли вона ще тренувалася. Я навіть підглядала, як вона заходить у зал, ставить сумку, як працює на тренуваннях, в якому вона одязі. Я намагалася перейняти все.
Яким же був ваш перший закордонний досвід? Чи це була не Європа, а якась далекая країна?
Мій перший виїзд відбувся на паромі, коли мені було близько 7 років. Батьки, які проживали в Сімферополі, вирішили відправити мене на змагання до Туреччини. Я була ще зовсім юною, але вони не вагалися і дозволили мені поїхати з тренерами.
Чи залишилися у вас спогади про ту подорож?
Запам'яталися лише паром та дівчата, що були поруч. І, відверто кажучи, на цьому все.
Чи були у вас в дитинстві мрії про те, щоб оселитися за межами своєї країни?
Ні, я завжди мріяла жити в Києві. Для мене це було щось велике, амбітне, грандіозне. У Сімферополі Київ здавався недосяжною мрією. Тому я завжди хотіла жити або в Криму -- це моє місце сили, або в столиці.
У 15-річному віці ви залишили Крим і перебралися до Києва. Якими враженнями залишився цей перехід для вас?
Це було справді важко. У Сімферополі я жила в комфортних умовах, була єдиною дитиною в родині, і мої батьки мене дуже любили. А тут -- велике місто, спортивний інтернат, і я залишилася наодинці. Один санвузол та душ на два поверхи, комендантська година, заборона на використання електроприладів. Була людина, яка контролювала наше життя. Ніяких розваг -- усе було дуже суворо. Пам'ятаю, як ми мали справу з тарганами, спільна їдальня. Але, попри всі труднощі, це був важливий і корисний досвід для мене.
Мама тоді звернулася до Альбіни Миколаївни Дерюгіної з питанням, чи не варто знайти для мене квартиру поблизу залу, щоб забезпечити комфортне проживання. Проте вона відповіла: "Якщо ви прагнете, щоб з Ані вийшла гімнастка, нехай живе, як усі. Саме там вона стане більш витривалою". І в її словах була мудрість. Батьки вирішили покластися на її пораду.
Відчувалася легка тривога: заняття завершувалися о восьмій вечора, ми перебували на Хрещатику, потім сідали в метро до Лісової — кінцевої станції, а далі ще пішки до інтернату. Коли годинник показував дев'яту, район не був найспокійнішим, особливо для дівчат. Але врешті-решт, я справилася.
-- Ви згадували, що там не було особливо розваг. Але, можливо, щось усе-таки вигадували? Втікали з тренувань?
Ні, втеча з тренування була абсолютно неможливою. Це просто не допускалося. Але іноді траплялися дні, коли тренери мали наради чи збори і могли відсутніми залишатися пів дня. Саме тоді ми влаштовували справжні розваги: вмикали музику, танцювали, а також пародіювали тренерів — Ірину Іванівну та Альбіну Миколаївну, навіть перевдягаючись у їхні вбрання. Це були наші маленькі свята. Дні народження ми також святкували з пародіями та жартами. Наше покоління, можна сказати, було "правильним". Наприклад, я ніколи не відвідувала нічні клуби. Моя життя складалося з залу та інтернату — нічого більше.
Як ви дізналися про те, що вас запросили до національної команди, і як це вплинуло на ваше рішення переїхати до Києва? Хто саме поділився з вами цією новиною, і які у вас були відчуття в той момент?
Це була Альбіна Миколаївна. Я брала участь у чемпіонаті України, представляючи Крим, і тоді в юніорській категорії зайняла третє місце. Перше і друге місця дісталися спортсменкам з Києва, а я, як представниця Криму, потрапила на третю сходинку. Це було просто вражаюче, адже обійти команди з Дніпра чи Львова — надзвичайно складно. Проте моя мама вагалася з переїздом до Києва. Вона усвідомлювала, що це буде великим викликом, і боялася, що я можу не витримати. Альбіна Миколаївна кілька разів пропонувала мені переїхати, і врешті-решт настав той момент, коли я вже стала дорослішою. Тренування з мамою стали складнішими — почалися суперечки, як це часто буває між мамами та доньками. І я сама сказала: "Мамо, давай спробуємо, якщо мені роблять таку пропозицію". І ми наважились на цей крок.
Як відбулося ваше перше знайомство зі збірною, з дівчатами та як ви сприйняли атмосферу в команді?
Мене тато тоді налаштував, що ніякої дружби не буде, мовляв, ви всі суперниці. Тож я їхала не для того, щоб заводити друзів -- я їхала працювати. Але, чесно, атмосфера була хороша. Ми дружили, підтримували одна одну. На килимі -- так, там кожна доводила, хто сильніший. Але за межами -- нормальне людське спілкування. Спочатку ставлення до мене було насторожене -- донька тренера, ну, зрозуміло. Але я ніколи не зациклювалась на тому, хто мене любить, хто ні. У мене була мета -- підкорити Ірину Іванівну Дерюгіну. Мріяла, щоб Альбіна Миколаївна особисто зі мною працювала. Все інше було другорядним.
Чи виникали які-небудь суперечки або непорозуміння з дівчатами?
Та ні, щось могли обговорити, подискутувати, але нічого серйозного.
Нещодавно ми повідомляли про українську тенісистку, яка покинула Крим, пройшовши через Росію, і поділилася причинами, чому вирішила відновити свою кар'єру в Латвії.
