Шість золотих медалей. Хто зможе перевершити це?
Підсумуємо: досягнення мультимедалістів на Зимових Олімпійських іграх.
Двадцять п'яті Зимові Ігри, які днями завершилися в італійських Альпах, уже стали олімпійською історією. І в ній окремим рядком залишиться ім'я норвежця Йоганнеса Клебо, який виграв усі старти лижників, у яких брав участь. Шість із шести! І це є рекордом Ігор. Які й чиї рекорди перевершив спортсмен з Норвегії? Перед тим, як відповісти на це запитання, маємо зазначити, що, починаючи з 1924 року, з першої "Білої" Олімпіади в Шамоні, кожна з них мала своїх героїв, які завойовували по кілька медалей, у тому числі золотої проби.
У Шамоні два спортсмени стали справжніми зірками змагань. Один із них — лижник з Норвегії на ім'я Турлейф Хауг. Він спочатку вразив усіх, вигравши марафонську гонку на 50 км, продемонструвавши свою перевагу і на 18-кілометровій дистанції. Оскільки цей етап входив до заліку лижного двоборства, що також включало стрибки з трампліна, Турлейф був незаперечним фаворитом. І, як очікувалося, він здобув перемогу. Надихнувшись успіхом, Хауг вирішив спробувати свої сили у стрибках з трампліна, але цього разу йому довелося задовольнитися "незвичним" для нього третім місцем на п'єдесталі.
Занурюючись у минуле Зимових Олімпійських ігор у пошуках схожих досягнень у спорті, варто згадати фінського ковзаняра Класа Тунберга, який здобув значний успіх на Іграх у Шамоні. Він впевнено виграв змагання на дистанціях 1500 і 5000 метрів, показав найкращий результат у багатоборстві та зайняв друге місце в марафоні на 10 000 метрів. До цього успіху Тунберг також додав дві золоті медалі, отримані на Іграх 1928 року в Санкт-Моріці. Однак на Олімпіаді 1932 року в Лейк-Плесіді він вирішив не брати участі через конфлікт з організаторами, в результаті чого всі чотири медалі в ковзанярському спорті були виграні американськими спортсменами, зокрема Джоном Ші та Ірвінгом Джеффі, які здобули по дві золоті нагороди.
На зимових Олімпійських іграх 1936 року в Гарміш-Партенкірхені видатно виступив норвезький ковзаняр Івар Баллангруд, який здобув перемогу на трьох дистанціях: 500, 1500 та 10 000 метрів, а на 5-кілометровій дистанції завоював срібну медаль. В Санк-Моріці в 1948 році найуспішнішим атлетом став французький гірськолижник Анрі Орейє, який здобув дві золоті та одну бронзову медалі. Через чотири роки в Осло норвезький ковзаняр Ялмар Андерсен став триразовим олімпійським чемпіоном. Австрійський гірськолижник Тоні Зайлер завоював три золоті медалі сімдесят років тому в Кортіна д'Ампеццо. У 1964 році в Інсбруку радянська ковзанярка Лідія Скоблікова перемогла на всіх чотирьох дистанціях. У Греноблі 1968 року французький гірськолижник Жан-Клод Кіллі тріумфував, вигравши три золоті медалі. Нарешті, на зимових Олімпійських іграх 1972 року в Саппоро нідерландський ковзаняр Ард Схенк не мав рівних на трьох дистанціях.
І тут ми маємо виділити зимові Ігри 1980 року в Лейк-Плесіді, бо саме в цьому містечку на півночі США відбувся рекорд, який тільки в 2026 році перевершив Йоганнес Клебо. Йдеться про п'ять золотих нагород американського спортсмена Еріка Гайдена. Він фінішував першим на всіх ковзанярських дистанціях. Причому кожну з них завершував з новим світовим або олімпійським рекордом.
Ерік виріс у родині, де спорт був невід'ємною частиною життя. Його батьки привели його на ковзани, коли йому було всього два роки. Спочатку він займався фігурним катанням до шести років, але згодом переключився на хокей, а пізніше - на американський футбол. У 1972 році, у віці 14 років, він вирішив спробувати свої сили в ковзанярському спорті. Всього через три роки його запросили до національної олімпійської команди. Ерік брав участь в Олімпійських іграх 1976 року в Інсбруку, але не зміг досягти успіху, що стало для нього великим розчаруванням. Проте він не здався і продовжив наполегливо тренуватися, перед Олімпіадою в Лейк-Плесид ставши переможцем багатьох престижних змагань, включаючи чемпіонати світу. У 1980 році олімпійська команда США здобула лише шість золотих медалей, і п’ять з них припали на рахунок Еріка Гайдена. Спортивна спільнота сподівалася, що він продовжить свою успішну кар'єру на Зимових Іграх 1984 року в Сараєво. Але Ерік втратив інтерес до ковзанів і став професійним велосипедистом. Після завершення спортивної кар'єри він довгий час працював спортивним аналітиком на телебаченні та консультантом для олімпійської збірної США у зимових видах спорту.
На Олімпійських іграх у Сараєво 1984 року виділилися два видатних спортсмени: фінська лижниця Марія-Ліза Хямялайнен, яка здобула три золоті медалі в індивідуальних змаганнях та бронзу в естафеті, і лижник Гунде Сван, котрий завоював дві золоті медалі, а також одну срібну і бронзову. У 1988 році в Калгарі, відомому нафтовому центрі Канади, фінський стрибун на лижах Матті Нюконен тричі піднімався на вершину п'єдесталу, а Гунде Сван додав до своєї медальної колекції ще два золоті. У 1992 році на Олімпіаді в Альбервілі три золоті медалі здобули Любов Єгорова з СНД та Вегард Ульванг з Норвегії. Пізніше, на змаганнях у Ліллехаммері, Єгорова повторила своє досягнення, а норвезький ковзаняр Юхан-Олаф Косс також отримав три золоті нагороди.
Зимові Олімпійські ігри 1998 року в Нагано стали фінальним акордом кар'єри норвезького лижника Бьорна Делі. До цього моменту він вже здобув п'ять золотих медалей на Олімпіадах. У Японії він додав до своєї колекції ще три олімпійських золотих, ставши восьмиразовим чемпіоном і чотириразовим срібним призером. Цей досягнення стало рекордом Ігор, який був побитий лише в 2014 році норвезьким біатлоністом Уле-Ейнаром Бьорндаленом.
У біатлон Уле почав займатися у віці дванадцяти років, слідуючи прикладу свого старшого брата Дага. Він не мав жодних труднощів з лижними техніками, адже в молодості вже брав участь у змаганнях як чистий лижник. Відкриття біатлону стало для нього справжнім відкриттям, адже монотонність катання на лижах змінювалася на захопливі миті стрільби на вогневих рубежах. Проте на початку в нього виникли труднощі зі стрільбою. Незважаючи на це, він не здавався і наполегливо працював над своїми навичками, тренуючись стріляти два рази на день, п'ять днів на тиждень. Результати його старань не забарилися. У 1994 році, у двадцятирічному віці, Уле взяв участь в Олімпійських іграх у Ліллехаммері. Хоча медалей він там не здобув, цей досвід став для нього безцінним. І всього через чотири роки, на Олімпіаді в Нагано, він здобув золоту та срібну медалі.
Пам'ятаю його перемогу в Солт-Лейк-Сіті 2002 року. Кожен старт для нього завершувався тріумфом. Бьорндален здобув перемогу на всіх трьох чоловічих дистанціях, а також отримав золоту медаль в естафеті разом з командою. Через чотири роки в Турині його результати були не такими вражаючими, хоча він все ж додав до своєї колекції медалей дві срібні та бронзову нагороду (тоді три золота виграли південнокорейські шорттрекери Хюн Су Ан і Сун Ю Джин, а також німецький біатлоніст Міхаель Грайс). У розмові зі мною Уле підкреслив, як виросли українські біатлоністи, зокрема чоловіча команда, зазначивши, що вони стали серйозними суперниками на трасі. Коли я запитав його про плани продовжити кар'єру і виступити в 2010 році у Ванкувері, норвежець з подивом відповів: "Чому тільки у Ванкувері? Мені всього 32 роки, я можу змагатися ще протягом десятка років..." І Ванкувер дійсно став ще одним етапом у його кар'єрі, але не останнім. Там він здобув золото в естафеті та срібло в індивідуальному забігу на 20 км. Потім були Ігри в Сочі, де, незважаючи на свій 40-річний вік, Бьорндален продемонстрував відмінну форму. Це стало очевидно вже в першій олімпійській гонці. У чоловічому спринті він допустив промах, що для багатьох біатлоністів означає значну втрату часу — близько 30 секунд. Але не для Бьорндалена. Він змогла не лише наздогнати, а й випередити своїх найсильніших суперників. Це була його сьома золота медаль на Олімпіаді. А восьму він завоював в естафеті, ставши рекордсменом серед медалістів та переможців зимових Ігор за всю історію.
Його не взяли до складу олімпійської команди Норвегії на Ігри 2018 року в Пхьончхані. У цьому південнокорейському місті Уле-Ейнар Бьорндален втратив лідерство серед мультимедалістів усіх "Білих" Олімпіад. Його випередила співвітчизниця - 37-річна лижниця Маріт Бьорген.
Шлях Маріт у великий спорт розпочався в семилітньому віці в рідному Тронхеймі. Це третє за величиною місто Норвегії, де, окрім лиж, футбол також користувався великою популярністю, і саме цим видом спорту захопилася маленька дівчинка. Лижами ж вона почала серйозно займатися лише у дванадцять років. Її таланти, фізичні дані та старанність швидко привернули увагу тренерів. Варто зазначити, що Маріт надавала перевагу тренуванням з хлопцями, адже в багатьох аспектах їм майже не поступалася. Незабаром на її рахунку з’явилися перші перемоги на чемпіонатах та Кубку світу. А у 2002 році вона отримала свою першу олімпійську медаль: у Солт-Лейк-Сіті Маріт здобула срібло в естафетній гонці 4х5 км. У Турині ж вона виборола ще одне срібло, цього разу в індивідуальному змаганні класичним стилем на дистанції 10 км.
Але найбільший успіх чекав на неї у Ванкувері, де вона п'ять разів піднімалася на п'єдестал, зокрема тричі - на найвищу сходинку. До семи олімпійських медалей, здобутих у Солт-Лейк-Сіті, Турині та Ванкувері, вона додала три золоті нагороди з Олімпіади в Сочі. Після цього видатного досягнення вона зізналася, що не впевнена, чи братиме участь у наступних Олімпійських іграх. "Чотири роки - це великий проміжок, а молодшими ми не стаємо. Я задумуюся про створення сім'ї, але також прагну продовжити свою кар'єру. Подивимося, чи зможу це зробити. Якщо матиму достатню мотивацію, можливо, витримаю ще чотири роки". Її мотивація не знала меж, і серед іншого, вона прагнула побити мультимедійний рекорд свого знаменитого земляка Уле-Ейнара Бьорндалена. Мрія Маріт здійснилася, цілі були досягнуті. Після цього вона залишила олімпійські змагання, поступившись місцем новим талантам.
Йоганнес Клебо є представником нового покоління олімпійців, які продовжують традиції своїх видатних попередників у зимових видах спорту. Він виріс у Тронхеймі в спортивній родині, де його батьки активно займалися лижними гонками. Важливу роль у його житті зіграв дідусь, який на Різдво подарував маленькому Йоганнесу лижі. Більше того, він щодня упродовж зимових канікул водив онука на лижню, допомагав будувати трампліни та снігові гірки, а коли той трохи підріс, записав його до лижної секції. Проте на горизонті виникла проблема: перед Йоганнесом постало питання вибору між лижами та футболом. За його словами, він майже жив на футбольному полі і був впевнений, що стане професійним футболістом, обираючи за приклад Кріштіану Роналду. Проте, після роздумів і під впливом родини, він вирішив зосередитися на серйозному занятті лижним спортом.
На цьому шляху було чимало невдач. У підліткові роки Йоганнес не вирізнявся фізичними даними: його зріст був невеликим, а вага - недостатньою. Програючи своїм одноліткам, він переживав це дуже важко. Проте, незважаючи на труднощі, він продовжував старанно працювати, вдосконалюючи свою техніку і вивчаючи досвід більш досвідчених лижників. Перший значний успіх прийшов до нього на міжнародній арені в 2015 році, коли він здобув дві бронзові медалі на юніорському чемпіонаті світу в Алма-Аті. Наступного року, на юніорському чемпіонаті світу в Румунії, Йоганнес вже виграв три золоті медалі, що відкрило йому двері до національної збірної Норвегії. Перед Олімпіадою в Пхьончхані він мав за плечима сім перемог на Кубку світу. У Південній Кореї він тричі ставав олімпійським чемпіоном: в індивідуальних спринтерських змаганнях, в естафеті 4х10 км і в командному спринті. Повернувшись з Пекінської Олімпіади, Клебо привіз додому чотири медалі: дві золоті, одну срібну і одну бронзову. Між цими Іграми він неодноразово здобував перемоги на чемпіонатах світу, зокрема вражаючі результати показав на ЧС у своєму рідному Тронхеймі, де завоював всі шість золотих нагород.
І от стільки ж золота принесла йому нинішня Олімпіада в Мілані й Кортіна д'Ампеццо. Усі шість дистанцій, які включала олімпійська програма лижних змагань, він вигравав переконливо і впевнено, без жодних шансів для суперників, навіть для його добре підготовлених колег по норвезькій збірній. Показовою з цього погляду була боротьба на останній із дистанцій, у лижному марафоні. Цього разу він певний час поступався лідерам гонки, зокрема, своєму співвітчизникові Мартіну Льовстрьому. Навіть на відмітці 48,6 км той лідирував. Щоправда, відстань між ним і Йоганнесом була мізерною, і на фініші гонки, включивши максимальну швидкість, Клебо обійшов свого товариша-суперника і здобув шосте золото.
Таким чином, шість медалей найвищого рівня, здобутих на одній Олімпіаді, встановлюють новий рекорд для Зимових Ігор за всю їхню історію. Якщо врахувати п'ять золотих медалей, які Клебо завоював на Іграх у Пхьончхані та Пекіні, він стає одинадцятикратним чемпіоном "Білих" Олімпіад. Це також є унікальним досягненням.
Проте в обліку медалей існує ще один непереможний рекорд, який може бути побитий Йоганнесом Клебо. Це стосується загальної кількості нагород, здобутих одним атлетом на Зимових Іграх. Перед цьогорічною Олімпіадою трійка спортсменів, які мають найбільшу кількість медалей, виглядала наступним чином:
Тепер до них приєднався Йоганнес Клебо, у якого після щойно завершеної Олімпіади 11 золотих та по одній срібній і бронзоваій медалі. Отже, в сумі тринадцять. Він зрівнявся за кількісним показником з Уле-Ейнаром Бьорндаленом, однак поступається двома нагородами Маріт Бьорген. Але йому 29 років, а отже - всі можливості виступити й завоювати медалі на наступних Зимових Іграх 2030 року. В інтерв'ю для моїх колег із Суспільного Спорт, які невтомно і на високому професійному рівні вели для України телевізійні репортажі з олімпійських арен Мілана і Кортіна д'Ампеццо, Клебо зізнався, що йому потрібен час, щоб усвідомити ним здобуте і зрозуміти, що буде далі і чого він хоче досягти. За його словами, свої плани він будуватиме упродовж весни.
Читач, напевне, звернув увагу, що рекордсменами Зимових Олімпіад є представники однієї країни - Норвегії. У цій скандинавській країні зимовий спорт є культовим. Із трьох приведених вище біографій найвидатніших норвежців, які вражали спортивний світ своїми перемогами на олімпійських зимових аренах, видно, що в кожного з них захоплення лижами, біатлоном, стрибками з трамплінів починалося з раннього віку. Справді, там на лижню дітки стають, як тільки починають ходити. А ще там існує й з року в рік підтримується висока конкуренція за можливість потрапити в національну збірну, за честь представляти Норвегію на міжнародних спортивних аренах, зокрема, олімпійських. Тому ця країна на "Білих" Олімпіадах завжди серед лідерів, а на останній з них, двадцять п'ятій, встановила командний рекорд, вигравши 41 медаль, з яких 18 золотих, 12 срібних і 11 бронзових.
Що ж, скажете ви, Норвегія - країна високорозвиненого зимового спорту зі створеними для його видів належними умовами. І це справді так. Але насамкінець я приведу інший приклад - український. На двох попередніх Зимових Іграх дві медалі - золоту в Пхьончхані і срібну в Пекіні - здобув у фристайлі наш Олександр Абраменко. Лижна акробатика утвердилася в Україні на початку вісімдесятих років минулого століття. Й одразу виділився її центр. Причому не де-небудь, а в південноукраїнському рівнинному місті корабелів. Там з'явилися ентузіасти цього виду спорту. А де є ентузіазм, там і справа рухається. За відсутності у Миколаєві гір прихильники цього виду спорту збудували трамплін, який обривався над водами Південного Бугу. Отже, літаючі лижники успішно і безболісно "приводнювалися" прямо в річку. На той час, коли сюди прийшов на своє перше тренування п'ятирічний Саша Абраменко, вихованці миколаївського центру вже почали завойовувати для міста і всієї України нагороди престижних міжнародних змагань. Олександр став серед них одним із найбільш здібних і наполегливих. Олімпійським дебютом для нього став Турин 2006 року. Там він посів тільки 27-е місце. Через чотири роки у Ванкувері (Канада) Олександр виступив не набагато краще (24-е місце). А от у Сочі зумів зайняти високе шосте місце. А далі були олімпійські п'єдестали Пхьончхана і Пекіна. Цей приклад засвідчує, що справа не в одних лише зимових базах, належних умовах для тренувань, традиціях, а й у появі ентузіастів і їхній безмежній відданості справі, яку обрали. Таких, як у південноукраїнському Миколаєві, де виховали й дали путівку у великий спорт Олександру Абраменку. І, певна річ, це переконливий приклад для наслідування - наперекір усім труднощам, випробуванням і викликам, які випали Україні.

