"Вибух міни прогримів над ним": після серйозної травми український військовий змінив своє життя, ставши боксером. Зірковий тренер допомагає йому в досягненні мрії - потрапити на Паралімпійські ігри.

Ветеран війни з Росії Дмитро Попов, відомий під позивним "Матроскін", після серйозного поранення та тривалого процесу реабілітації вирішив зайнятися боксом і мріє про участь у Паралімпійських іграх. На думку захисника, спортивна підготовка є корисною не лише під час служби, але й бокс відіграє важливу роль у його відновленні та поверненні до звичайного життя. В Україні вже функціонує Ліга ветеранського боксу, яка організовує змагання для колишніх військових.

У бесіді з OBOZ.UA Дмитро розповів про своє захоплення війною, а також про те, як під час чергування опинився під обстрілом, який ледь не забрав у нього життя. На щастя, його товариші встигли витягнути його з-під вогню і надати необхідну медичну допомогу. Попов також згадав, хто став його підтримкою на шляху до боксу, і як вперше вийшов на професійний ринг, вважаючи титулованих бійців дуже самовпевненими особами.

- Дмитро, як у вашому житті з'явився бокс?

В моєму житті він з'явився абсолютно раптово. Після серйозного поранення я опинився в центральному шпиталі нашої країни. Там зустрів видатну постать українського та світового боксу, яку я називаю "матір'ю боксу" — Аліну Шатернікову. Вона часто навідувала хлопців, надавала допомогу та підтримку. Ми познайомилися, почали спілкуватися, і згодом Аліна стала піклуватися про нас.

Аліна запрошувала на вечори боксу, завжди була поряд. Потім запросила на один із заходів, який організувала SpartaBox Faniian Promotions. Я познайомився з Ігорем Кареновичем Фаніяним, почали дружити, спілкуватися. Він завжди підтримував, був часточкою нашого відновлення.

І вже після того, як я адаптувався після поранення, одразу, коли виписали зі шпиталю, зустрівся з Ігорем, поспілкувалися і вирішили в одному з реабілітаційних центрів нашої країни допомагати хлопцям відновлюватись через бокс. Оскільки у хлопців є ПТСР, це дуже гарний спосіб виплеснути емоції, також необхідне спілкування.

Таким чином, реабілітація через бокс виявилася справжньою успішною історією. Нещодавно була заснована Ліга ветеранів боксу - тепер ветерани бойових дій можуть брати участь на офіційному рівні. Ми ще раз довели, що незламні.

- Пам'ятаєте, як вперше прийшли в боксерський зал після поранення? Які були думки, відчуття?

Звичайно, я це пам'ятаю. Коли я ще проходив лікування з апаратом Ілізарова, я часто навідувався до "Спарти", де Ігор завжди радо мене кликав. У SpartaBox щомісяця проходять відкриті боксерські турніри, і я регулярно відвідував ці заходи. Ми з Ігорем Кареновичем активно спілкувалися, обговорюючи боксерські теми, процес реабілітації та ділячись своїми переживаннями. Врешті-решт, я вирішив повернутися до залу.

І це круто, коли людина знаходить в себе сили. Це ж не тільки я. На жаль, у нашій країні сотні тисяч таких випадків. І коли ти приходиш, звісно, в тебе стан ейфорії. Ти наче повертаєшся до життя. Це несподівано і дуже круто. І такий емоційний сплеск, коли дивишся, що хлопці займаються, діти займаються. Адже коли ми пішли захищати, головне було, щоб у цивільних була можливість жити, тренуватися. І коли ти дивишся, що це все було не дарма, то тільки гарні і позитивні емоції.

Чи є у вас якась спортивна історія, на яку ви могли б посилатися?

Отже, ще в період мого життя в Луганську я активно займався змішаними єдиноборствами. Проте, протягом наступних 13 років я не тренувався, хоча завжди мріяв про бокс. І ось, після стількох років, моя мрія стала реальністю, і бокс увійшов у моє життя.

Отже, у вас вже є певний досвід у бойових мистецтвах.

Так, всі хлопці в різний час займалися чимось - чи то танцями, чи грою в шахи, як завжди буває (посміхається). І справді, я бачу багато спільного між боксом і шахами. У шахах один хибний хід може закінчитися шахом або матом. У боксі ж, якщо ти зробиш помилку, це може призвести до неприємностей.

Чи можете ви згадати свій перший виступ на професійному ринзі? Ви зазначали, що найважчим моментом було дістатися до рингу. Як пройшов сам бій? Чи виправдав він ваші очікування?

- Ні, зовсім не так. Ти готуєшся так само, як і професійний боксер - у тебе тренера, тренування, дієтолог, фізпідготовка. Я спочатку не розумів. І коли давав інтерв'ю, був такий вислів: "Головне - це дійти до рингу". І я не розумів, що це таке. Я ж - воїн, що там мені ті 20 метрів. Такий стан ейфорії.

Це відчуття важко передати словами: ти виходиш на арену, і навколо тебе – безліч людей. Для військового таке скупчення людей може бути дивним. Почуття, яке охоплює, важко назвати важким, проте воно дійсно несподіване. Можливо, ти трохи розгублений. І це цілком зрозуміло, адже ти виходиш на сцену, а тисячі людей зустрічають тебе аплодисментами. Ти йдеш вперед, і раптом відчуваєш, як перехоплює подих. Збираєшся з думками, заходиш у ринг, і коли починаєш боксувати, перші удари змушують тебе усвідомити, що всі інші звуки зникають. Залишаються лише ти, твій суперник, ринг і ваше спортивне змагання.

- Чи не згадуєте, що говорив тренер? Може, просто пролунав сигнал, і на цьому все закінчилося...

- Я пам'ятав і чув перший раунд. А в другому вже чув, але не робив (посміхається).

Проте існувала певна стратегія і встановлені налаштування.

Так, це завжди присутнє. По-перше, важливо усвідомити свій стан і те, як ти з ним справляєшся. Ви обговорюєте все, у вас є стратегія. Але коли розпочинається бій... Мабуть, тому професійні боксери, які провели не два-три поєдинки, а вже 20-30 або хоча б 10-15, здобувають цей досвід. На початку, без такого професійного стажу, можна відчувати розгубленість. Але ми ж і прийшли в бокс, щоб здобувати знання.

- Наскільки можна і це взагалі коректно трохи порівняти бій в боксі і бойове завдання. Я розумію: те, що стоїть на кону, не можна порівнювати. Але і там, і там є якісь стратегії, план, мета, але протягом цього процесу може статися все, що завгодно, те, що не заплануєш.

Це абсолютно різні обставини. Війна - це наш шлях. Але якщо вже зачепили цю тему, варто зазначити, що спорт завжди відіграє важливу роль під час війни. Мене тішить таке порівняння: у військових діях, як і у спорті, перед тим, як отримати перший удар, будь то по рукавичках, нозі або ще кудись, ти вже встигнеш адаптуватися. Так само й на війні. Ти рухаєшся вперед, починаються перші обстріли, перші кулі - і раптом усвідомлюєш, що твоє життя під загрозою. І ти швидко реагуєш, починаєш діяти.

Спорт відіграє важливу роль під час війни. По-перше, він сприяє підтримці фізичної підготовки. Військові мають з собою чимало обладнання, яке важить чимало. Під час виконання завдань їм іноді доводиться носити на спині від 20 до 50 кілограмів, в залежності від ситуації. Тому хороша фізична форма є необхідною.

Війна — це завжди війна, і жодні порівняння не можуть вказати на її справжню суть. Проте ми усі були свідомі ризиків, на які йшли. Якщо б мені довелося вибрати ще раз, я б знову обрав те саме, навіть якщо це означає повторити той самий шлях. Як у нас кажуть, у таких ситуаціях зберегтися важко (сумно усміхається). Але все ж, життя триває: ми живемо, люди усміхаються, діти займаються своїми справами. Хоча часом важко, ми всі працюємо над цим. Кожна війна, зрештою, має свій фінал.

- А ким ви служили?

- О, я був і стрільцем, і розвідником, і ПЗРК-шником. Багато було спеціальностей. Ти ж не вчишся війні, ти адаптуєшся. І різні задачі були. І мені все було цікаво, я закохався у війну. Це як комп'ютерна гра. Знаєте, є такий поганий вислів, що це наче наркотик. Один раз спробуєш і тобі сподобається. Так в мене було на війні. Спробував і... сподобалось.

Існує платформа під назвою "Епізоди війни", на якій хлопці та дівчата діляться значущими, важливими чи особливими моментами зі свого військового досвіду. А чи траплялася у вас подібна історія?

Було безліч подій. Справді, дуже багато. Кожен виїзд, кожне завдання. Коли у нас не було 200-х або 300-х, я вважаю, що це найяскравіші спогади.

- А як отримали поранення? Якщо, звісно, це можна розповісти.

- Ні-ні, все в порядку. Я вже відійшов. Як це сталося? Це трапилося в травні, приблизно о п’ятій ранку. Ми були на зміні, вже готові передати свої обов'язки, і раптом виявилося, що наше місце було виявлено. Залишалося всього 15 метрів. Хлопці вже прибули і розвантажилися. Ми встигли завантажитися і зібрати все, що потрібно. І якраз коли ми збиралися виїжджати, почався обстріл. Ми ледве встигли. Влучила 120-міліметрова міна. Нас було четверо, і міна вибухнула прямо над нашим бліндажем.

Я отримав осколкове поранення лівої ноги, внаслідок чого кістка була вибита на 12 сантиметрів, а п’ятка відкололася. Це був закритий перелом. Осколки також влучили в праву ногу. Проте мої товариші витягли мене з небезпеки. Я ще встиг підвестися, хоча моя нога була повернена в зовсім інший бік. У момент шоку мене запитують: "Можеш йти?" Я намагаюся стати на цю ногу, проте вона була такою, наче з гуми, і знову повернулася вбік. Я спробував опертися на неї всім тілом, але в результаті впав.

Коли ти отримуєш поранення, переносити тебе стає вдвічі-тричі складніше. Але мій товариш не залишив мене в біді, він витягнув мене та наклав турнікети. Я трохи відсунувся вбік. На щастя, евакуація пройшла дуже оперативно. Лише через дві з невеликим хвилинами ми вже були на першому пункті, де нам надали необхідну допомогу.

- Оця ваша історія поранення, становлення і приходу в бокс - ви вже бачите, як вона допомагає, наприклад, вашим побратимам, іншим військовим, які переживають щось подібне? Когось, може, особисто привели в зал?

Звісно, багато молодих чоловіків приєдналися. Як особисто, так і через численні приклади. В даний час бокс серед ветеранів розвивається дуже активно, проводяться змагання за участю ветеранів. У нас вже функціонує відкрита ліга ветеранського боксу, яка має професійний статус. Крім боксу, наші хлопці займаються також джиу-джитсу, а чимало з них беруть участь в Іграх Нескорених.

Ті, хто пролежав тривалий час у важкому стані, набирають багато зайвої ваги, і це тобі дуже заважає у житті. І коли ти приходиш в бокс, то починаєш фізично займатися. Хто може ходити, той ходить, хто, на жаль, не має кінцівки, стоять на протезі, і починаємо худнути. І це дуже такий мотиваційний ривок займатися спортом.

Ну і, як у мене було, та й багато в кого - коли військовий закривається, поки він сам не зрозуміє, що йому потрібно, ніхто до нього не достукається, на жаль. Ти не можеш змусити людину займатися або не займатися. Це бажання. І ще один доказ того, що ми - незламані. Ми і так - найкраща країна у світі. І доводимо знов і знов, що ми незламані у всіх напрямках. Ще ж прапор на Олімпійських іграх не майорів у ветеранському боксі? Але нічого. Є ж у нас Паралімпійські ігри.

- Ви до них вже придивляєтесь?

- Ми вже активно займаємося цим напрямком (посміхається). Якщо чесно, то боксери там поки що не з’являлися, але нічого, час покаже. Сподіваємося, що зможемо отримати підтримку в розв'язанні цього непростого завдання. Хоча воно дійсно складне, але все має свій час.

Є велика різниця між тим, щоб займатися спортом для власного задоволення та реабілітації, і тим, щоб виходити на титульні бої чи брати участь у Паралімпійських іграх. Як виникло це рішення?

У мене завжди була ця мрія. Коли я перебував у непростій, але стабільній ситуації, Аліна Шатернікова запросила мене на турнір, організований SpartaBox Faniian Promotions. Бокс завжди викликав у мене інтерес, адже ми всі виросли в 90-х, і моїм кумиром був Майк Тайсон. Я теж прагнув займатися боксом і мріяв про участь у великих змаганнях.

Коли я був у важкому становищі і пересувався на візку з прямою ногою, спостерігаючи за хлопцями, які займаються боксом, у мені зародилася велика бажання також взяти участь у змаганнях. Ця мрія міцно вкоренилася в моїй душі. Я зрозумів, що бокс приносить мені задоволення, допомагає як фізично, так і морально. Деякі негативні думки поступово відступали, хоча й не зникали повністю. Проте бокс справді впливає на моє життя: покращує фізичний стан, піднімає настрій і змінює моє сприйняття навколишнього світу.

У мене є тренер з фізичної підготовки та дієтолог – це справжня зірка нашої країни, Ксюша Літвінова. Вона супроводжувала мене під час реабілітації після зняття апарата Ілізарова. Ми зустрілися в одному з реабілітаційних центрів, і з того часу стали спілкуватися і дружити. Ми обидві з одного міста.

Вона має власну студію і займається моєю фізичною підготовкою, а також виконує роль особистого дієтолога, контролюючи моє харчування, щоб я не набрав зайвих кілограмів. У нас є вітаміни, протеїни — все, як у справжніх професіоналів спорту. Іноді вранці стоїш і думаєш: навіщо все це? (Посміхається) Бувають дні, коли прокидаєшся не з тієї ноги. Але потім розумієш: ні, це не для мене. І продовжуєш свій шлях.

І я дякую кожному, хто є у моєму житті і допомагає. І не тільки мені, а й хлопцям, які зазнали поранень, важких поранень. На жаль, зараз люди трошечки забули про війну, але залишилися ті, як я кажу, старовіри, як Аліна Шатернікова, Ігор Фаніян і ще багато хто. Мій тренер Васьковський Артем Анатолійович - дуже гарна людина, дуже професійна, яка працює з ветеранами, допомагає, він є головним тренером ветеранської збірної України. Він є моїм особистим тренером, психологом, дуже багато чого мене вчить.

От правду кажуть, що тренер - це як другий батько, він завжди мене вислухає і сильно мотивує. Знаєте, тренер - це частина родини, і ми вже настільки близько один одного знаємо. У мене не минає і дня, щоб я з ним не поговорив, не зустрівся. Ми завжди щось обговорюємо, думаємо, що потрібно, чим допомогти хлопцям, що ще ми можемо зробити. Завжди рухаємось, з Ігорем Кареновичем завжди на зв'язку, всі допомагають, як можуть. І дякую всім, що вони є, що не забувають. Ветерани - це ті люди, яких не можна забувати, і ми не маємо на це права.

В якому стилі ви займаєтеся боксом? Як би ви його охарактеризували?

Не можу точно сказати. Я просто слідую своїм відчуттям у рингу. Іноді опускаю руки, а іноді рухаюсь, як метелик. Можу завдати безліч ударів, не зупиняючись на одному. Постійно навчаюся і прагну вдосконалювати свої навички. Мені завжди цікаво пробувати щось нове. Мабуть, мій стиль можна охарактеризувати як рубаючий (усміхається).

Сподіваюся, що в майбутньому влаштують премію за найкращий бій року, і мені хотілося б бути серед номінантів. У нашій команді є безліч талановитих спортсменів, справжніх професіоналів своєї справи. Це майстри спорту та кандидати в майстри спорту міжнародного рівня, які, незважаючи на отримані травми та ампутації, не здаються. Вони стають на спортивні протези і знову доводять, що мають неймовірну силу духу і непереможний характер.

Чим ви займаєтеся, коли не перебуваєте на рингу?

- Життя? Як у всіх. Активне. Зокрема, організовую бої ветеранів. А взагалі долучаюсь до усієї можливої роботи. Долучаюся до всієї можливої роботи, яка є. Є маленький секрет, який я не можу розповісти. Але багато цікавого попереду.

- Ви сказали, що у 90-х вашим кумиром був Майк Тайсон. А зараз чиї дивитись поєдинки, хто вам імпонує вже з точки зору професійного боксера?

Справді, це мій тренер Артем Васьковський. Він завершив свою професійну кар'єру у віці 25 років. Коли я почав займатися боксом, у мене була мрія потренуватися з тренером. Спочатку я провів невеликий спаринг з Ігорем Кареновичем і був вельми задоволений. Потім спарингую з Артемом Анатолійовичем. Зараз він теж продовжує тренуватися зі мною в парах.

Коли спостерігаєш за професійними спортсменами, це одне враження, а ось коли виходиш на ринг разом з ними — зовсім інше. Це зовсім інший рівень. Після таких спарингів ти не просто надихаєшся, ти немов отримуєш нове життя. Ти стаєш зовсім іншою людиною. А ще, коли твій тренер у віці 41 року витримує 12 раундів і лише трохи відпочиває, це справжній приклад для наслідування. Я прагну досягти його рівня.

Безумовно, мені дуже імпонують багато наших боксерів. Серед них - Олександр Усик, Денис Берінчик, Саша Гвоздик, Сергій Дерев'янченко, Сергій Богачук та Юрій Нужненко. Є ще багато інших хлопців, які викликають у мене захоплення, наприклад, Даня Лазан і Ярік Харциз. Всі вони вражають своїми навичками. Я також особисто знайомий із Вітею Постолом, Арамом Фаніяном та Аліною Шатерніковою - вони завжди приходять підтримати.

Коли я ще не починав займатися боксом, в мене склалося враження, що боксери — це якісь надмірно пафосні особи. Але після того, як я мав нагоду поспілкуватися з ними, зрозумів, що вони абсолютно не агресивні. Немає в їхній поведінці ані краплі зарозумілості чи зверхності. Всі вони дуже ввічливі. Я завжди можу зателефонувати, написати повідомлення чи зустрітися, щоб отримати пораду. Жоден з них ніколи не відмовив мені в допомозі.

Це надихає, це демонструє, що вони знайшли сили і виступати на професійному рівні, і приїхати до хлопців у шпиталь, у реабілітаційний центр.